banner banner

Напівпорожні зали та репетиції в масках. Актори столичних театрів про роботу в пандемію

Через пандемію зали театрів спорожніли, а світські бесіди й оплески змовкли. На щастя, лише на час. 112ua.tv відкриє завісу тривалого антракту й розповість про нинішні будні очима акторів театру імені Франка та Театру на Подолі.

Напівпорожні зали та репетиції в масках. Актори столичних театрів про роботу в пандемію
112ua.tv

Марина Мізерна

Журналіст

Через пандемію зали театрів спорожніли, а світські бесіди й оплески змовкли. На щастя, лише на час. 112ua.tv відкриє завісу тривалого антракту й розповість про нинішні будні очима акторів театру імені Франка та Театру на Подолі.

Павло Шпегун

112ua.tv

Про локдаун. У пандемію я зрозумів, що не можу без своєї улюбленої роботи. І не думав піти в іншу сферу: найпевніше, я ще більше переконався в тому, що мені більше нічого не потрібно.

Перші два місяці ми взагалі не репетирували – повернулися в театр лише за місяць до відкриття. Було дуже складно знову починати роботу. Спочатку репетирували в масках. Але все одно розуміли, що це якась нісенітниця, тому що ми в будь-якому разі спілкуватимемося за лаштунками без масок. Особливо смішно, коли головні герої без масок, а ми граємо невеликі ролі - і всі в масках. Тривав такий експеримент лише тиждень.

Про зарплати. Я вдячний своєму театру, тому що нам одразу виплатили відпускні. Проблем з грошима не було. Ті, хто не репетирував, перейшли на 60% оплати.

Про порожні зали. Коли ми тільки відкрилися після першого локдауну, було дуже мало глядачів. Але в цьому була якась романтика. Тому що ти бачиш не 100 глядачів, а 30. Тому вони сприймають тебе більше, і ти відчуваєш, що тебе дуже уважно слухають. Я думаю, що це непоганий досвід, але не хотілося би, щоб це тривало дуже довго.

Володимир Ніколаєнко

112ua.tv

Про локдаун. Для нас, акторів, карантин був несподіваним і жахливим явищем. Спершу всі були раді відпочинку, але вже на другий місяць скучили за театром.  Щоб якось розважитися, ми придумали і зняли кліпчик.

Можна було би безкоштовно виступати на Майдані. Але всі професіонали розуміють, що за свою роботу вони повинні отримати якусь копійку. Інакше через цю любов можна залишитися голим-босим: енергію свою розкидаєш, а в результаті нічого не отримаєш.

Хтось шукав підробіток. Але щоб таксувати, наприклад, треба своє обличчя якось закрити, щоб тебе не впізнали. Тож я від нього відмовився.

Із середини травня 2020 року, коли пішло послаблення, з великим задоволенням прибігли в театр. Я на машині збирав своїх колег із Харківського масиву.

Про театр після пандемії. Ті, хто перехворів на цю заразу, часто втрачають сили. Якщо в них великі ролі, то їм дуже важко. Деякі навіть відмовлялися й замінювали вистави, тому що фізичний стан не давав змоги витримати навантаження.

Про порожні зали. Коли ми почали відкриватися, людей запускали в шаховому порядку. Багато хто надягав блискучу маску. І так іноді дивишся зі сцени - половина біжутерії аж виблискує, назад посилається посмішка глядачів. Це не відволікає абсолютно.

Люди спочатку обережно приходили в театр. Але Київ - велике й дуже театральне місто, тож завжди знайдуться 400-600 осіб, які обов'язково прийдуть.

Перший місяць було складно звикнути до того, що раніше на виставу було не дістати квиток – а тут раптом сидить лише половина залу. Коли повний зал, працювати легко, тому що глядачі дихають з тобою в унісон і однаково стрімко реагують на репризи. А коли в залі 100-200 чоловік, вони вже замислюються, чи варто взагалі посміхатися. Не знаю, з чим це пов'язано.

За цей час люди скучили за мистецтвом і спілкуванням. Вихідні це чи будній день - не важливо. Люди йдуть на вистави. Після локдауну близько 60-70% – це молодь, починаючи від 25 років і старше. Можливо, локдаун вплинув на те, що літні люди бояться приходити на вистави.

Про кумедне. Була в нас народна артистка Люся Смородина. Вона за лаштунками була в масці й розповідала всім, як необхідно її носити. Одного разу їй потрібно було бігти на сцену, і вона забула зняти маску. Потім відвернулася від глядача, зняла її і сказала: "От дурненька, забула". 

Ярослав Гуревич

112ua.tv

Про локдаун. Я все життя думаю змінити сферу, тому що актор - дуже нестабільна професія. Ти не знаєш, що буде завтра. Я життям театру не живу. Живу спортом, друзями. Теза про те, що в театрі служать, думаю, придумали, коли зарплати були зовсім жебрацькі. Це така сама професія, як і інші. Служать у поліції, в армії, а в театрі працюють.

І ось "завтра" сталося. У лютому 2020 року, ще до запровадження першого жорсткого карантину, зорові ряди істотно порідшали. Керівництво деяких театрів уже тоді вирішило не ризикувати здоров'ям акторів і припинити вистави.

Ти звик бігати, скакати з ранку до вечора, кривлятися (це як умовний рефлекс). А тут як би оп, і ти не кривляєшся. Сидиш вдома як ідіот.

Коли пішли перші репетиції й відновився контакт акторів один з одним, було вироблено систему: за найменшого нездужання не виходити на роботу й попереджати начальство про своє самопочуття.

Після першого локдауну графік став таким, як у перший рік роботи молодого артиста. Ми працювали з ранку до ночі, догравали все, що повинні глядачам. Усе повіддавали - і на свободу з чистою совістю.

Про зарплати. Гадаю, якихось стареньких у нас відправили на пенсію. Наша академічна пенсія все-таки така, на яку можна кашляючи, але жити. Зарплата стала поменше. Коли почався перший локдаун, нас перевели на 66% оплати праці. Халтур теж стало менше. До пандемії були премії, а тепер ні.

Про порожні зали. Коли тільки почалася пандемічна історія, люди злякалися й стали менше відвідувати театр. Ми не могли добити касу, адже в нас зал на 800 із гаком людей. Маленьким театрам було легше, у них обладнання менше.

Декілька разів на сцені було більше акторів, ніж глядачів у залі. Нас людей 30, а в залі десь 20. Головне не зареготати від цього.

Про театр після пандемії. Дуже сильно змінився підхід до вистав. Навіть 10 років тому на виставу йшли через "сарафанне радіо". Тепер багато вкладається в розкручування. Можна розкрутити абсолютний дрег (дурницю), що часто й відбувається.

Про кумедне. Сам собою театр - це вже кумедна історія. Сьогодні на репетиції я вискочив у костюмі, присів, а в мене лопнули штани й все випало. Оскільки ніхто не сказав "стоп", ми продовжували репетирувати.

Ще одна історія трапилася давно. У виставі йде весілля, ми танцюємо, а в Олексія Пєтухова стався серцевий напад просто під час танцю. Він упав, і в хороводі Богдан Ступка встиг його підхопити, перекинути мені на руки. Я протанцьовую з ним до лаштунків, тож глядачі навіть не дізналися про його напад.

Ми його швиденько кладемо. В Олексія Пєтухова щось із температурним режимом організму. Я починаю його розстібати, а в нього під костюмом байкова сорочка, я розстібаю її – а там ще одна байкова сорочка. Розстібаю її, а там уже мій вихід, і вони тягнуть мене. Я розриваю сорочку, а там футболка. А мені ж на сцену треба. Бачу, хтось іде. Кажу: "Розривайте далі, я побіг".

Ми всі працювали, як годинник. Людина, яка знала текст Пєтухова, почала говорити за нього. Глядач навіть нічого не помітив. Сам Пєтухов, правда, полежав з апаратиком, але вже працює.

Дмитро Грицай

112ua.tv

Про локдаун. Іноді в щоденній гонитві вистав і репетицій ти не встигаєш зупинитися й набратися сил, наповнити ресурс для подальшої роботи. У цьому сенсі карантин був дуже корисним.

У нас із дружиною є канал на YouTube про нашу сім'ю, і він допомагав нам не втратити себе в цей карантин і пройти його досить безболісно. У нашому житті відбувається багато цікавих речей, є чим поділитися.

Після локдауну ми зустрілися в театрі, як уперше.

У перший день у нас були репетиції, ми планували прем'єри, готувалися й думали, що це буде коротка перерва. У другій локдаун ми навіть не репетирували, театр було законсервовано.

У нас у театрі з'явився проект Даші Малахової "Театр 360", уже є два телеспектаклі. Їх знімали як кіно: із трьох камер, різними планами, потім транслюючи онлайн. Принадність у тому, що їх можна дивитися з будь-якої точки світу. Глядачі "приходили" на них із задоволенням. Є й інші гідні вистави, телеверсії яких хочеться зняти. Вони дійсно варті того, щоб залишитися в століттях. 

Про зарплату. Нам платили спочатку повну зарплату, потім 2/3, за рішенням Міністерства культури. Ми не грали вистави, не отримували прибутку від квитків, а театр вчинив по-людськи і зі свого боку зробив усе, що міг.

Театр недоотримує багато прибутку через те, що доводиться грати на частину залу. У цьому ніхто не винен, але всі намагаються виходити з цієї ситуації. Тому премій поки що немає.

Про театр після пандемії. Після локдауну ми випускали вистави в пришвидшеному темпі. Вийшло дві прем'єри - "Ножиці" і "Механічний апельсин". Сьогодні у вихідні ми граємо один і той самий спектакль двічі на день.

Про порожні зали. До того, як почався перший карантин, у нас було викуплено абсолютно кожен спектакль повністю. Люди могли би здати ці квитки і не прийти, але адміністрація театру вирішила зіграти їхні вистави потім.

Одну з вистав ми грали для 13 глядачів. Ми вийшли на сцену, у нас перший етюд був безсловесним, і під час нього ми порахували, скільки людей було в залі. Потім ділилися за лаштунками, хто скільки нарахував глядачів.

Це було дуже незвично. Тому адміністрація театру скреативила й на крісла, які мали бути вільними, наклеїла портрети класиків (Лесі Українки, Тараса Шевченка, Мона Лізи тощо). Вони нібито теж прийшли подивитися спектакль, контролюючи дотримання правил.

Зала Театру на Подолі 112ua.tv

Сьогодні трупа сприймає половинну наповненість залу як карантинний аншлаг.

Про кумедне. У нас бувало, що на Андріївському узвозі зникало світло. Відповідно, зникало воно й у залі під час гри на сцені. Це була хвилина, але для артистів вона здається вічністю.

Однак глядачі були в захваті, позаяк отримали ексклюзивний спектакль, у якому все сталося саме так, і цього ніхто не бачив, крім них. Якісь речі ми обігравали, намагалися викрутитися. Це була імпровізаційна історія. Потім продовжували з того самого місця, ніби знімали з паузи.

Лариса Трояновська

112ua.tv

Про локдаун. Був момент розгубленості й роздумів про те, що означає моя професія в такій ситуації. Але мене це не злякало, тому що я пережила 90-ті. Це не криза для мене.

Були думки про те, щоб виступити на площі біля нашої сільради біля дачі. Зрештою, у мене є багато віршів, оповідань. Можу зіграти на фортепіано, поговорити з людьми.

Про театр після пандемії. Роботи додалося, тому що все, що ми не додали, ми повинні відпрацювати. Тепер такий ранок для дорослих - вистава о 13:00 у суботу. Зазвичай у такий час тільки дитячі вистави роблять.

Про порожні зали. У мене є спектакль "Вільні стосунки", зазвичай на ньому переповнений зал. І раптом, перед першою пандемією, коли почалися ці пристрасті-мордасті, у залі було не так багато людей.

Глядач у театр ходить дуже різний. Під час пандемії ходило дуже багато молоді, тому що вона, мабуть, не так боялася коронавірусу. Тепер, коли пристрасті вщухають, знову починають приходити люди старшого віку.

Мені здається, наш театр не страждає від нестачі глядачів. Запрошення, як і раніше, важко взяти, а це означає, що зал заповнено.

Про кумедне. Багато наших акторів узяли таку звичку завжди закінчувати виставу словами "Будьте всі здорові". Ми у фіналі зупиняємося й говоримо цю фразу. Глядачі радіють, плескають, іноді відповідають нам.

З акторами розмовляла Марина Мізерна

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів