banner banner

Українські "шму" в очікуванні китайських грошей. Навіщо чиновники змінюють Захід на Схід

Українські "шму" в очікуванні китайських грошей. Навіщо чиновники змінюють Захід на Схід
China News TwitterChina News Twitter

Олексій Кущ

економіст

"А ми підемо на північ! А ми підемо на північ! А ми підемо на північ! Коли ж назад повернемося, не буде нікого!" - приблизно так шакал Табакі в мультфільмі "Мауглі" намагався вирішити проблеми свого "боса".

Рівень дитячого мультфільму - це, ймовірно, рівень компетенції, до якої прагнуть нинішні функціонери, що знаходяться при владі в нашій країні. Приблизно в такому самому форматі нещодавно виступив і спікер ТКГ Олексій Арестович. Тільки замість "півночі" він пригрозив західним партнерам: "А ми підемо на схід".

Втім, і фінальна частина "арії Табакі" повністю узгоджується з наслідками подібного метання: "Коли ж назад повернемося, не буде нікого". Навіть досить цілісні за внутрішньою структурою держави не можуть витримати настільки глибокі геополітичні "шпагати". А що вже казати про Україну, соціально-ментальна цілісність якої дефрагментовано на окремі уламки, як розбите дзеркало. Зеленський, звичайно, гнучкий, але явно не Ван Дамм. Негативний шпагат між двох фур "Захід" і "Схід" може й не подужати.

Дослівно "маневр Табакі" у виконанні Арестовича звучав так: "Якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів (або значної їхньої частки), то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію".

Враховуючи, що на сході Україна межує з Росією, а не Китаєм, подібні сентенції могли спонукати до парадоксального висновку про те, що якщо Захід вирішить нас "продати РФ", то ми всіх випередимо й продамося швидше. Але думка Арестовича все ж мала деякі "загогуліни" на прямій лінії розумового процесу: "ось вони подзвонять і скажуть: до травня ... імплементуйте формулу Штайнмаєра. Ми кажемо: ми не будемо. І що далі? Йдемо до Китаю... Якщо нам не допоможуть Штати впоратися з Росією, то допоможе Китай".

"Несподіваний" геополітичний розворот США

Всі ці заяви відбуваються на тлі двох знаменних подій.

Перша подія – це те, як США "допомогли" Україні зупинити будівництво "Північного потоку - 2", який може позбавити нашу країну щорічної транзитної ренти в розмірі 1,5-3 млрд дол. на рік, а також зруйнувати механізм фізичного відбору російського газу з української ГТС для внутрішніх потреб (зараз зазначені обсяги закриваються за допомогою віртуального реверсу на кордоні зі Словаччиною).

Подія друга - це те, як США "допомогли" Афганістану побудувати демократію протягом останніх 20 років, оголосивши про екстрений відхід із цієї країни.

Відразу обмовимося – ми не маємо права в чомусь дорікати США, так само як не мають подібного права й представники афганських компрадорських еліт, які повірили у вічність американської присутності. Тут як у відомому прислів'ї: проблеми індіанців шерифа не хвилюють. Звичайно, можна згадати принцип Антуана Сент-Екзюпері про те, що вони "у відповіді за тих, кого приручили", але з таким кодексом можна закінчити як французький льотчик. У масштабі країни, тим паче такій як США, подібні принципи незастосовні.

Американці перебували в Афганістані 20 років і за цей час, за оцінками Міноборони США, витратили там майже 800 млрд дол. (без урахування 2020-2021 років). Плюс прямі інвестиції в афганську інфраструктуру та економіку на 44 млрд дол. Як ви думаєте, ці прямі дотації були здійснені американцями після повної перемоги над місцевою корупцією в Кабулі?

Зрозуміло, що у випадку з Афганістаном йдеться не так про інвестиції, як про сумарні витрати, велика частина з яких – витрати на війну, але ця цифра показова як загальний цінник "афганського проекту". Але навіть якщо порівняти 44 млрд дол., які США виділили на пряму допомогу афганській економіці, з аналогічними показниками допомоги Україні, це зіставлення буде не на нашу користь. На "демократію в Україні" США витратили не більше 10 млрд дол. за 30 років.

А тепер головний висновок: витративши 850 млрд дол., Вашингтон за лічені дні ухвалив рішення про вихід з Афганістану, кинувши тисячі місцевих жителів, що представляють компрадорський прошарок суспільства. Швидкість, з якою США роблять геополітичні "розвороти", та їхня байдужість до долі союзників і байдужість щодо витрачених даремно ресурсів, вражають. І це дуже хороший урок для наших політичних "еліт". Хоча варто визнати, що вони з їхньою інфантильною "міжнародною стратегією" ще "наївніше", ніж місцеві функціонери, що сидять на валізах в афганському аеропорту...

Прагматизм і раціональність є основою світової геополітики. І такі держави, як Україна, де основою є інфантилізм і стратегічна короткозорість, приречені обманюватися у своїх завищених очікуваннях. Ще навесні "розворот" політики США, викликаний довгостроковою стратегією стримування Китаю, був очевидний усім, крім представників нашої влади, яка поклала на Байдена абсолютно помилкові очікування. У колективного Заходу є одне спільне стратегічне завдання – збереження місця в "золотому мільярді людства". І це завдання містить у собі опцію розуміння того факту, що нинішнього природного потенціалу планети Земля не вистачить на появи другого "золотого мільярда" в Азії.

Нинішній цикл стримування Китаю розрахований приблизно на 10-15 років, до 2050 року. До цієї дати Китай або стане технологічною наддержавою, як і заплановано в його партійній стратегії, або ні (як і визначено в неформальних "партійних стратегіях" двох американських партій).

У нинішній системі координат поліпшення стандартів життя трьох китайців вимагає відповідного зниження якості життя одного американця. Як сформулював китайський філософ Лу Мінь Фу "китайську мрію": "Китай буде багатим, якщо економічно переможе США".

Зі свого боку, для досягнення своїх стратегічних цілей США будуть "дружити" з РФ та Індією проти Китаю, як колись "дружили" з Китаєм проти СРСР (до речі, той цикл теж був розрахований приблизно на 10-15 років).

Українське прагнення до колоніальності

Взаємодія з Китаєм, якщо ми говоримо про реальну співпрацю, передбачає вищий пілотаж у частині геополітичної суб'єктності. Насамперед йдеться про відмову від базової неоліберальної моделі вашингтонського консенсусу з таким перекручуванням у нас, як "країна в смартфоні". Співпрацюючи з Китаєм, необхідно адаптувати принципи "пекінського консенсусу" з його ставкою на інновації, експортну модель економіки, роллю держави з мінімізації "провалів ринку". Інакше є ризик перетворення в сировинну колонію. І тут абсолютно немає значення, чия це буде колонія – Заходу чи Сходу. Результат один.

У цьому плані українські чиновники у своїх "контактах" з китайськими партнерами більше схожі на персонажів відомого американського коміксу "Шму". Як відомо, шму були схожі на товсту кеглю для боулінгу з ногами.

Як написано у "Вікіпедії", шму розмножуються безстатевим шляхом, "приємні на смак і прагнуть бути з'їденими. Якщо голодна людина погляне на шму, той із радістю пожертвує собою, стрибнувши на сковорідку або в каструлю... Їхня шкіра може служити матеріалом для взуття... З їхніх очей виходять кращі ґудзики для підтяжок, з вусів – чудові зубочистки. Простіше кажучи, шму є ідеальним домашнім улюбленцем".

Чому українські чиновники стали "шму" для китайських партнерів і дуже хочуть бути "з'їденими" – питання з розряду риторичних. Китайці, на відміну від європейців та американців, не заморочуються всякою гуманітарною "нісенітницею" а-ля "антикорупційний суд" (благо своїх корупціонерів уже давно просто розстрілюють) і навчилися щільно працювати з африканськими та азійськими прогнилими елітами. Щоправда, поки не навчилися працювати з українськими – ті беруть гроші, але нічого не роблять.

Якби наша влада дійсно планувала зближення з Китаєм, то для цього необхідно було б зробити кілька маркерних дій.

Перший маркеручасть в Азійському банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ), який був створений Китаєм у 2014 році як регіональний фронтир Світового банку.

Учасниками цієї міжнародної фінансової структури стали 84 країни (практично вся Азія та найбільш розвинені країни ЄС), зокрема Білорусь. Через що питання – де наша заявка на вступ до АБІІ?

Маркер другий. Перехід на китайські технології: угода з Китаєм про модернізацію української системи телекомунікацій до рівня 5G на платформі технологій "Хуавей" могла б принести нам одразу до 5 млрд дол. І це було б дієвим демаршем у бік Заходу без порушення геополітичних червоних ліній. Друге питання – де наші переговори з "Хуавей"?

Насправді, враховуючи любов наших політиків до "гри в Чапаєва" під виглядом складної шахової партії, можливий наступний варіант.

Справжні мотиви влади у співпраці з Китаєм

Проект "Велике будівництво" почав буксувати в частині наявності джерел фінансування, не допомагають навіть маразматичні ідеї у вигляді випуску "Укравтодором" під гарантії держави єврооблігацій на 700 млн дол. під 6,25%. До речі, до такого не додумувалися навіть при підготовці до Євро-2012. Але й ці гроші дуже швидко закінчаться. "Але ж нормально збагачувалися ж…" Потрібні нові донори.

Гроші готовий дати Китай. Найближчим часом Україна може залучити кілька мільярдів доларів китайських грошей на "Велике будівництво". Для Китаю фінансувати інфраструктурні проекти в інших країнах – справа вигідна. Адже це пов'язані кредити: беручи їх, ти зобов'язуєшся укладати підрядні контракти з китайськими компаніями, купувати китайське обладнання й наймати китайських робітників.

Тобто кредитний мультиплікатор працює на китайську, а не місцеву економіку. Для Китаю тут подвійна вигода: йому повинні по кредиту, який пішов на оплату послуг і товарів його ж компаній.

Класичний приклад – кредит, виділений Китаєм Чорногорії в розмірі одного мільярда доларів на будівництво автомагістралі в Сербію під заставу чорногорської землі й найбільшого адріатичного порту країни. Текст угоди при цьому містив арбітражне застереження, що всі суперечки розглядаються в Пекіні, а погашення кредиту третьою стороною можливо лише за згодою Китаю. Зараз Чорногорія випрошує в Брюсселі допомогу на виплату цієї заборгованості, і на цю схему ще повинен погодитися Пекін. Але Чорногорія – член НАТО та найближчий кандидат на вступ до ЄС.

У випадку ж з Україною нам ніхто в Брюсселі мільярда на погашення заборгованості за китайськими кредитами не дасть. А в заставу Пекін візьме "найсмачніше": землю та інфраструктурні об'єкти.

За чутками, це може бути один із найбільших одеських портів. Тут у Китаю вже потрійна вигода: йому повинні віддати кредит із відсотками, його компанії отримають замовлення й у фіналі його чекає найбільший порт як коридор збуту китайської продукції в ЄС (бо гроші не віддадуть).

Таким чином, можна припустити, що, запланувавши отримати гроші в Китаї та погоджуючись віддати в заставу під нього землю й ключову інфраструктуру країни, наша влада, мабуть, вирішила: чого добру пропадати. Сумістимо китайський кредит із заявами про зміну зовнішньополітичного вектора! Це сподобається внутрішньому електорату як прояв суб'єктності та ознака наявності заліза в яйцях "першого" й налякає наших партнерів на Заході, які змушують нас щось там виконувати та боротися з корупцією…

Наші "шму" такі наївні, хоча на цей раз їх будуть їсти навіть не з двох, а з трьох вилок: Китай теж розгортає серветку й дістає ніж для нарізування ласого шматочка. 

Олексій Кущ

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів