banner banner

Кохання чи оргія? – 5 книг про стихію почуттів

Кохання чи оргія? – 5 книг про стихію почуттів
123

Ігор Бондар-Терещенко

поет, драматург, арт-критик

Герої цих книжок по-різному дивляться на сучасність, яка в їхніх книжках або поєднується з минулим, або стартує у майбутнє. Водночас вони не завжди відрізняють бажання від примхи, кохання від пристрасті, дружбу від обов’язку. Натомість історії, розказані про це, – завжди точні у своїх художніх оцінках, вкладаючись у любовний чи історичний роман або в соціальну драму.

О. Косенко. Кріпосна. Жадана любов. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2021

123

Героїня цього роману Катерина вродлива, розумна, була волею своєї хрещеної матері вихована як панночка благородної крові. Але для всього світу вона лише чужа власність, кріпачка найбагатшого поміщика в Ніжині. Свого часу випадкова зустріч із палким і шляхетним дворянином стала для дівчини найщасливішою подією у житті. До того вона була річчю, і нею розпоряджалися як хотіли: продавали, викуповували, дарували та повертали назад. Вона втратила коханого та ледь не померла від рук жорстокої суперниці. На неї чекала доля занепалої жінки та неминуча загибель, але вийшло інакше. Тож кріпачка Катерина Вербицька стала вільною. Вона наречена молодого поміщика Андрія Жадана. Того самого, що колись сам викупив себе з кріпаків. Молоді закохані чекали щастя та спокою. Але весільна церемонія обернулася бідою. Невідомий вершник поранив Андрія і встиг зникнути. На Катерину знову чекають тяжкі випробування... "В чем она виновата? — настаивал Стефан. Нотариус недовольно скривился, но все же решил пояснить: — Эта дама, называющая себя госпожой Жадан, на самом деле Катерина Вербицкая — крепостная девка из поместья Петра Ивановича Червинского. — Какой вздор! Я вольная! — крикнула Катя. — Тогда пожалуйте вольную грамоту, — спокойно потребовал нотариус. — Документ, подтверждающий ваши слова. — Бумаги… они не при мне. — Катя лихорадочно соображала. — Они хранятся у нашего поверенного, господина Лебедева. — Значит, придется отправиться к нему, — подал голос начальник жандармерии".

Євгенія Кононенко. Камінна оргія. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2021

123

Історія, розказана у цьому романі-притчі, об’єднує різні часові пласти. Події з минулих епох і майбутнього непомітно перетікають одна в одну. По суті, перед нами переосмислення вічної історії, авторська версія із життя громади перших християн уже після розп’яття Христа, ще до прийняття християнства Римською імперією. У нашому ж сьогоденні розгортається драма нерозділених почуттів жінки до чоловіка. За сюжетом зріле подружжя авторки жіночих романів і програміста переживає сімейну кризу. Ще дванадцять років тому вони так само не розуміли: що ж насправді з ними відбувається і чому? Але згодом читач розуміє, що головні герої наче перебувають у таємничому й фатальному зв’язку з потойбічним світом тіней, який не можуть ані розірвати, ані дошукатися причин ключових подій свого життя. Тож авторка роману, переосмислюючи біблійні сюжети, прагне відповісти на риторичні питання буття: чому й навіщо це трапилось зі мною? Так само її герої, навіть не втручаючись у перебіг історії, а лише спостерігаючи подію, втручаються у плин речей. Тож на читачів чекає справжнє розслідування, під час якого вони самотужки розгадуватимуть дива, символи і знаки у романі, алюзії світової міфології, інтертекстуальні звороти з творів світової класики, зокрема драматургії. "Хоча ми й просиділи в цій довбаній печері дещо задовго, - мовить у фіналі головний герой, - все одно добре, що не було зв’язку і ми не викликали бригаду рятувальників, — реготав Роман, - от вони б посміялися з нас! - Так, Романе". "Хто визволиться сам, той стане вільним, хто визволить кого, в неволю візьме". - А це з якої релігії? - Це казав один чарівник-віщун, - відповіла Марина. - Золоті слова, - підтвердив Роман".

Арчибальд Дж. Кронін. Три любові. – Л.: Апріорі, 2021

123

Тема цього роману, здається, більш ніж зрозуміла. Три любові — три стихії — три етапи життя. Утім чи завжди вони втілюються у велику гармонію? За сюжетом головна героїня Люсі Мур переконана у правильності своїх життєвих принципів і сформувала уявний план ідеального майбутнього. Вона горить любов’ю до своїх рідних і жертвує усім заради їхнього добробуту. "Мамо! - вигукнув він, одразу намагаючись якнайшвидше повідомити їй важливу інформацію. - Я працював із Дейвом на "Орлі"! - Та ти що, справді?! - награно здивувалася вона. - Справді, матусю! - захоплено запевнив восьмирічний хлопчик. - Він дозволив мені скрутити канати в один. - Боже мій! Що ж далі? - пролепетала вона, думаючи про ластовиння на його носі. Ніс був відверто кирпатий, а веснянки - маленькі пігментні цяточки. Звісно, були на світі й інші дитячі носики та інші веснянки, але для неї саме цей носик і це ластовиння були найчарівнішими!". Але чи її пристрасть не засліплює здорового глузду і не перешкоджає критичному мисленню? Чи гордість і самовпевненість звичайної жінки з палкою мрією про вишукане життя не руйнує омріяного сімейного щастя? У цій історії любов має свою ціну, як і життя заради ефемерного майбутнього, заради сподівань і нездійсненних прагнень. 

Юлія Ліньова. 80 літрів подорожей. Історія жіночого автостопу. – К.: Гамазин, 2021

123

Здається, у жанрі роуд-сторі ми вже все останнім часом прочитали – від не так давно перекладеної "У дорозі" Керуака до "Капітана Смутку" Мартинюка, проте ця книжка чимось невловним доповнює колекцію літературних мандрів. Тож зазвичай довга подорож до мрії насправді є мандрівкою до себе. І все, що в ній потрібно, - це 80-літровий рюкзак-компаньйон, сміливість і усмішка. Автобіографічна розповідь у режимі наживо перенесе в суворі кавказькі країни, небезпечні ситуації, несподівано щасливі фінали і неймовірний колорит Індії. Дорога як наркотик, світ як мапа пригод, а людина у ньому як найбільше відкриття. "Іду вздовж вагона, поглядом шукаючи своє місце. Доводиться пригинатися під ногами у дірявих шкарпетках, що стирчать із верхніх полиць. Створюється враження, що шкарпетки з дірками - обов'язковий дрес-код для плацкарта. Сподіваюсь, я його не дотрималась. Іду далі. Вузько. За спиною вісімдесятилітровий рюкзак, який трохи тягне назад. Замислююсь і розумію, що він - єдине, що тягне мене в тому напрямку. Це тішить. Повідрізала спогади, як пуповину, але залишила її, замотану у шмат тканини, засихати десь на віддаленій полиці: хай буде. Продовжую пхатись… Знайшла своє місце – верхня полиця. Рюкзак лежить під моїми ногами як підставка. Треба йому придумати назву. - Васьок, пішли курити! - чую краєм вуха. Вирішено! З цього моменту свій рюкзак зватиму Василем. Я не проти чоловічої компанії".

Кеті Ферріс. Лід для мене. – К.: Каяла, 2021

123

Авторка цієї збірки поезій, відштовхуючись від національних літературних традицій, створює свою власну "американську" реальність, в якій вже не думають про Джека Керуака, заявляючи "я не могу перестать думать о крови", і не шукають "Америку в моїх штанях", вважаючи, що "все вещи эротичны", і не співають, що "щастя – це теплий пістолет", оскільки "что за / дверь пуля отворяет / в теле?", прагнучи "научиться находить в центре ада / то, что не ад". Іноді ці вірші нагадують маніфести, тільки вже не періоду бітників, а часу постмодерної політики, яка нагадує абсурдистську мантру: "Америка является и спасает ситуацию, оставляя / Америку удовлетворенной, больше не обязанной / Америку возвращать своей / Америке туда, где она напоминает / Америку / Америке". Питання, які ставить авторка, вічні для такої системи стосунків, а відповіді на них шукали всі тамтешні поети. "Хто вбив цих поросяток?" – питався Вітмен в поемі Гінзберга. "Зачем нужна любовная поэзия во времена жестокости правительства?" - продовжує авторка збірки. Проте вона не наслідує попередників: "Что, если прошлое — / крадущийся тигр, / а помнить — класть / голову в его пасть?" - питається вона. Натомість тут багато кохання, яке римується з поезією. І навіть знаходиться відповідь на те, з чого воно складається, про що питався Леон Феліпе: "Якщо щось з того залишиться, то це й буде поезія…" Натомість в авторки: "Не поэзия осталась / от тебя во мне, / стекая / на мои колени, на плитку пола — / именно так? именно так слова возникают / огонь, который я выдыхаю, / вдохнув огонь"…

Ігор Бондар-Терещенко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected].

Джерело: 112.ua

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів